Я давно не відчувала таких сильних емоцій, як-то кохання чи ненависть.
Я навіть забула, що вони бувають. Я жила розміреним життям. На стільки розміреним, що його можна навіть назвати занудним. Але тепер я це відчуваю.

Я ненавиджу ідіоток, які пишуть і дзвонять мені посеред ночі, поливаючи сльози і шмарклі щодо їх нерозділеного кохання, моєї в тому вини і решти сраної несправедливості світу.

Ненавиджу, коли після цього я сама починаю нити і рюмсати.

Я одразу згадую випадок, який зі мною вже траплявся одного разу. Тоді в мене із рук забирали ніж - превентивно. Бо одна така прибацана істеричка вирішила висловити мені наболіле саме тоді, коли я різала помідори. Хоча б на хуй я її все одно послала. Та це був тільки фінальний виступ. До цього її смски, дзвінки та розмови мені довелося терпіти (бляяя!) 5 місяців!

Ненавиджу, коли моє серце стискається у маленьку горошину, а голова може розірватися на маленькі криваві шматочки, забризкуючи красивою червоною кров"ю стіни та мої улюблені книжечки, від того, що я починаю в комусь сумніватися. Тоді цього "когось" я готова пристрелити власноруч. Таким вишуканим кольтом із довгим хромованим дулом... хм, ххм, так от.

Ненавиджу, коли мені не пояснюють, що відбуваються.

І на додачу я ненавиджу гриби, смердючі аромапалички, каву і коли сьорбають під час пиття гарячих напоїв. І мобільні телефони ще.