Але найгірше – це не сльозоточущі бабки з образами та фотками Януковича, це не чоловіки, які скандували «Янукович-Янукович», це не діти та дівчата, які брали автографи і форкалися з ним, і навіть не черговий літературний ляп про Бабеля і Бебеля. Найжахливіше – це партійний з’їзд.

Де виступала одна вчителька російської мови. Вона знову завела пісню про насильницьку українізацію і решту вельми значної фігні. Уся зала плескала в долоні в екстазі. Але мене порадувало одне – російської мови як другої державної у нас не буде. Єдиний з усього залу, хто не аплодував і взагалі протирав окуляри під час цієї пурги – був Янукович. Ну і чудово. А тітка та мене дістала до глибини душі. Я завжди вислуховувала будь-який брєд до кінця. Чисто поржать. А тут не витримала. Встала і під осуджуючі погляди народних мас простукала підборами через усю залу, жахливо кривлячи обличчя від відрази.

Але я все одно я не можу зрозуміти, чому ці ідіоти так обурюються.

Була реформа правопису у Німеччині. Там скоротили мою улюблену букву β. Обурювалися, дискутували, Але все пройшло вдало. Он у Туреччині взагалі переробили всю абетку з арабського в латинку. Навіть писати по-турецьки арабською в’яззю заборонено законом. Не кажучи про інші турецькі реформи  20х років – голий волюнтаризм. А тепер – вдячності немає меж, Ататюрк, мавзолей (як у Леніна) і те де. А поляки, які перейшли на латинку – це, певне, теж усе проходило під гаслом «Геть від Москви»

Або, наприклад, грошова реформа. Як же це так, йо-мойо, проміняли російський рубль на якісь там купони, а потім навіть на гривні (найкрасивіші гроші світу) – це ж насильницька гривнізація, мабуть)

Бля, заткнув би їм хто рот нарешті.

Говорили нащодавно про перехід на латинку. Мені казали, що наша мова через кирилицю дуже незручна. І що ми би досягли значного конкурентного успіху, якби поміняли алфавіт, як поляки чи турки. Я не знаю, я насправді не визначилася у цьому питанні. Але дуже тоді пошкодувала, що не можу процитувати віршик Малковича англійською, так, щоб передати все тепло і любов, яка є у ньому.

Хай це, можливо, і не
найсуттєвіше,
але ти, дитино,
покликана захищати своїми
долоньками
крихітну свічечку букви “Ї”,
а також,
витягнувшись на пальчиках,
оберігати місячний серпик
букви “Є”,
що зрізаний з неба
разом із ниточкою.
Бо кажуть, дитино,
що мова наша – солов’їна.
Правильно кажуть.
Але затям собі,
що колись
можуть настати і такі часи,
коли нашої мови
не буде пам’ятати
навіть найменший соловейко.
Тому не можна покладатися
тільки на солов’їв,
дитино.

Іван Малкович
11-18 грудня 1985 року

Тому я просто розказала історію про російську та білоруську. Про те, як в Білорусі стоять пам’ятники буквам, які ніхто не використовує. Як мій друг там у посольстві не може використовувати візитки, друковані білоруською, бо їх просто ніхто не розуміє. Про те, як мене це засмучує. Що мови зараз тільки зникають. Про те, як я люблю свою мову і про те, що мені шкода, що мій співрозмовник вчить російську, а не українську.

Хоча насправді, може, воно і було б на краще.