Я не розумію, чому літнім людям так часто притаманно бачити ворогів там, де їх і близько немає, при тому в упор не бачачи реальних недругів.

Я часто їжджу із книгою в руках, з плеєром на всю гучність, а ще перманентно хочу спати, тому куняю у всіх доступних мені місцях. Через це я постійно стаю об"єктом злих нападок людей старшого покоління, бо я, бачте, не поступаюся місцем. Звісно, було би чудово вміти читати чужі думки чи вловлювати на відстані їхні негативні хвилі і прокляття в мій бік, але, на жаль, я цього не вмію. Також я не вмію бачити на 360 градусів навколо, коли мій погляд втуплено у цікаву книгу. Не вмію чути людський голос, коли у вухах Мерлін Менсон. Не вмію поступатися місцем, коли сплю.

І така нещасна доля не тільки в мене одної. Дуже часто спостерігаю за подібними ситуаціями. І при цьому літні люди без жодного розуміння обставин і доволі злостиво говорять із "нерадивою" молоддю в таких ситуаціях.

При цьому зі щирою наїхвністю вірять владі, яка гуманністю не страждає. У тому ж таки метро.
Перемовляються дві сухенькі бабці давньопенсійного віку:
- Ой, Льоня молодець. Хоч оце й підвищив проїзд, но потом листа ж написав - вибачився так красиво. Ах, проказнік. Хоч і підвищив, але все одно він молодець.
- Хоча внєшность в нього, прямо скажем, ну... (сакрастичний смішок) еее... космічна
- Та нічого, зате бачте, як про нас піклується. Льонічка наш.

Після цього спостерігаю політично-соціальний демарш молодих людей. Багато хто прямо мені говорить: "Тепер я принципово не поступаюся нікому місцем у транспорті". Мовляв, вони обрали цього козла у мери - хай тепер хоч постоять і відчують невеличку частину незручностей, в яких опинилася решта. Адже всі витрати на задоволення Льоніного електорату взяли на себе ті, хто за нього не голосував. Тобто ми.

Тому в мене така порада старшим людям: по-перше, будьте добрішими, по-друге, думайте трохи триваліший час, перш ніж щось робити.