Запис двомісячної давнини із мого щоденника: Ми з ним – як два локатори. Налаштовані один на одного. І єдине, що нам дозволяє жити далі – це радіус дії. Ми надто далеко, щоб читати думки один одного. Тому і проживаємо життя так, як воно має бути. Але тільки-но це життя вирішує з нами поекспериментувати, ми зустрічаємося і говоримо ті слова, які нікому із нас не скаже хтось інший. Але крім слів ми відчуваємо настрій іншого на стільки, що навіть страшно подумати, що зараз ми чужі люди. Він сказав, що мені потрібно написати свій проект – тільки він дозволить мені само реалізуватися. А без цього мені буде погано. А я була здивована тим, що він розказав мені про свої невдачі. Він не хотів уже бути в моїх очах „ідеальним чоловіком”. Він виразив свою незадоволеність життям та відсутністю самореалізації. Мені було дивно відчувати до нього жалість. Можливо, саме це дозволило мені усвідомити, що я справді говорила із ним як із другом. Я справді була би дуже рада, якби ми зустрічалися не тільки на пресухах, а він чи я могли просто зателефонувати один одному і піти пити разом що-небудь. Про такого друга можна тільки мріяти.

Пруся від зорових образів. Мені подобається дивитися на картини, ходити в кіно. Останнім часом узагалі з нього не вилажу)

 Вчора дивилася "Відступників". Якщо чесно, мене не дуже впирає кіно такого штибу, але це мені чомусь сподобалося. З кожним фільмом все більше відкриваю для себе Дікапріо. От дарма він знявся в "Титаніку", чесне слово. Мене від нього вернуло довго, а потім всі вмовляли подивитися "Авіатора", переконували багатьма можливими способами, що кіно того варте, навіть не зважаючи на Дікапріо. А тепер я всім вдячна. Він - один із моїх улюблених акторів. Саме акторів, а не красівих симпатичних хлопчиків, які знімаються в кіно.


Іду завтра на танці))
Мені подобається відчувати, що я можу володіти своїм тілом, можу зробити одне па і звабити кого завгодно. Інша річ в тому, що відчувати мені це подобається, але в побуті такими вміннями я не користуюся. 
Не скажу, що я від цього стражда. Здається, якби я користувалася ним, мені варто було мати з десяток телефонів, або не мати жодного))) Але танці в будь-якому разі круто. Особливо бальні:)
 

О пів на десяту ранку мені написала блядь юля. Зловтішалася з того, що семенов не пішов зі мною на футбол. От я ж багато втратила через його відсутність, жах просто! Я же йшла не зним, а на футбол - це суттєва різниця. Власне, вона зіпсувала мені настрій, нагадавши, що я, як дурна, сиділа на стадіоні одна і вислуховувала втішання п"яного в жопу нашого аналітика; мене обпльовували насінням і  до мене дойобувалися всілякі некультурні особи; я поверталася додому одна пізньої години серед натовпу бугаїв в екстазі. А так - геть нічого. А ще - вона мене розбудила. 
Сцуко.  


Зате потім мене розбудив Ярік. Так-так-так, він зателефонував!)) Хоча минуло вже два тижні. Він виправдовувався, що був дуже зайнятим і повертався додому по другій ночі. Бляха, я була дуже рада його почути. Тим паче, що вчора знімала інтерв"ю із Олексієм Резніковим (понтуюся:) і в нього в кабінеті була така штуковина, яка дає відповіді на всі запитання. Я спитала, чи подзвонить мені Ярік. І ця фігня відповіла, що це буде завтра. Я не повірила. 
Але ж Ярік - самовпевнений мудозвон! Він сказав тільки, що він Ярослав. Неначе в мене немає більше знайомих Ярославів. Він не згадував, де і як ми познайомилися. Просто "Це Ярослав". От же ж))) Але я його впізнала по голосу. Чорт, я пам"ятаю навіть його голос. Якби ми зустрілися, я би, напевне, впізнала його по запаху.


І все'дно я думаю про Артура. Пишу йому смски, які не відсилаю. Думаю дочекатися свого дня народження. Раптом я трохи випью і наберуся сміливості, щоб сказати йому якісь недвозначні речі. Він хороший.
"Ти такий беззахисний, що в мене просто зносить дах. Ця беззахисність - вона справжня?" Якщо у нього все справжнє, то я хочу бути з ним.
Головне - гармонія.